АМКУ чи швидкість: чому оборонні угоди в Україні буксуют

За даними Capital Times, у першому півріччі 2026 року обсяг M&A-угод в оборонному секторі України зріс у 2,5 раза проти аналогічного періоду 2025-го. Найбільшим сегментом залишаються безпілотні системи, а швидко додають ринки наземних роботизованих комплексів і засобів радіоелектронної боротьби. Реальні масштаби сектору, ймовірно, ще більші: війна тримає попит на нові рішення, а технології проходять шлях від розробки до серійного випуску дуже швидко.

Для українських оборонних компаній зовнішній капітал — це не просто гроші. Це масштабування виробництва, доступ до технологій і компонентів, інтеграція в міжнародні ланцюги постачання, вихід на зовнішні ринки та спільні виробництва з глобальними гравцями.

Але тут бізнес наштовхується на регуляторну систему, яка створювалася під зовсім іншу реальність. Великі угоди за участю defense-компаній можуть вимагати попереднього дозволу Антимонопольного комітету України. Для звичайних M&A це стандарт: компанії надають інформацію про обсяг ринку, свої частки, конкурентів, постачальників і клієнтів. У defense-секторі значна частина цих даних закрита або обмежена з міркувань безпеки, а часом ними не володіють ні самі учасники угоди, ні навіть державні органи. Виникає парадокс: закон вимагає інформацію, яку бізнес об'єктивно не може надати. Заяви не розглядають і повертають учасникам — а для оборонного сектору це ризик втратити не транзакційні витрати, а час.

Найбільше від цього страждають великі й прозорі інвестори: що масштабніша транзакція, то вища ймовірність контролю за концентраціями. Менші або складніше структуровані операції можуть узагалі не досягати встановлених законом порогів. Так система формує неправильний стимул — той, хто заходить в український ОПК відкрито, надовго і з великим капіталом, отримує більше регуляторного навантаження, ніж інвестор, який структурує угоду так, щоб не потрапити в поле зору АМКУ.

Ідеться не про те, щоб вивести оборонні M&A з-під державного нагляду. Навпаки, під час війни державі критично важливо розуміти, хто отримує контроль над стратегічними активами, кому переходять технології, чи не виникає небезпечна залежність від одного іноземного постачальника чи власника. Питання в іншому: чи класичний контроль за концентраціями — найкращий інструмент для всіх цих завдань одразу?

Євросоюз винятків для оборонних M&A не має, але питання конкуренції там співіснують з окремими механізмами захисту національної безпеки. У 2025 році Єврокомісія почала перегляд підходів до оцінки концентрацій, і один із консультаційних документів — Topic G3: Public policy, security and labour market considerations — порушує й питання оборони та безпеки. Фактично регулятор запитує в юристів, бізнесу й держорганів: чи достатньо дивитися лише на ціни, частки ринку та рівень конкуренції, чи варто враховувати безпеку постачання, оборонні спроможності та геополітичні ризики? Для ЄС це дискусія про правила на майбутнє. Для України — рішення, потрібні вже зараз.

Тому, на думку Поканєвич, угоди з інвестиціями в українське оборонне виробництво не варто оцінювати лише за правилами цивільного бізнесу. Оптимальним варіантом могло б стати обмежене, тимчасове та цільове звільнення від контролю за концентраціями для угод з іноземним капіталом у підприємствах ОПК. Воно діяло б лише на період воєнного стану, матиме чітко визначену сферу застосування й навряд чи суттєво вплине на конкуренцію в галузі.

Водночас звільнення окремих угод не означає, що АМКУ втратить можливість реагувати на антиконкурентні дії — передбачені законом механізми захисту конкуренції залишаться. Головне, щоб межі винятку були чітко окреслені: лише концентрації за участю іноземного капіталу в ОПК, лише на час воєнного стану і з метою не просто спростити процедури, а пришвидшити залучення стратегічного капіталу та технологій в український оборонпром.