Їстівна батарея з Массачусетсу живить датчики всередині тіла

Йдеться про джерело живлення для мікродатчиків і стимуляторів, що працюють усередині людського тіла. Пристрій розпадається у шлунку за два тижні, а повністю зникає з організму за кілька місяців. Випробування вже пройшли на свинях: батарея передавала сигнал назовні й навіть запускала вироблення гормону голоду прямо зі стінки шлунка.

Чому не можна взяти звичайну батарейку, пояснює Джованні Траверсо, інженер-механік MIT і гастроентеролог, співавтор дослідження. Якщо капсула зі стандартним джерелом живлення розкриється всередині тіла, хімікати витечуть і спричинять опіки. До того ж літій-іонні та лужні батареї містять токсичні метали й органічні електроліти, які мають властивість накопичуватися в організмі, а їхні пластикові корпуси можуть розколотися на гострі уламки.

Тож команда зібрала пристрій зовсім з інших матеріалів. Електроди зробили з магнію та молібдену триоксиду — обидва елементи організм і без того засвоює в мікродозах, тож вони безпечні. Замість слабкого сольового розчину, який використовували раніше, електролітом стала біорозкладна іонна рідина. А обгортку виготовили з целюлози, схожої на їстівний рисовий папір, і занурили у бджолиний віск, щоб шлункова кислота діяла повільніше.

У штучній шлунковій рідині батарея почала розпадатися вже за два тижні — приблизно стільки ж триває звичайний курс антибіотиків. Далі були досліди на свинях із двома пристроями: капсулою з RFID-міткою, яка передавала сигнал зовнішньому приймачу з середини тіла, і стимулятором, введеним у шлунок через ендоскопію. Саме він підвищив рівень греліну — гормону голоду.

Про випробування на людях даних поки немає. Наступний крок команди MIT — перевірити, чи витримає конструкція довші періоди в травному тракті, не втрачаючи напруги, потрібної для роботи стимуляторів і сенсорів.