Один щит більше не працює: чому Україні потрібна власна мережа союзів

Історія з ракетами PAC-3 для Patriot, яку нещодавно розповів Михайло Федоров, добре ілюструє проблему. За його словами, разом із генеральним секретарем НАТО вони буквально обходили країни зі списком запасів: у вас десять ракет — дайте дві, у вас п'ятнадцять — дайте три. Так назбирали 20 ракет. Німеччина пообіцяла додати ще п'ять, якщо знайдеться двадцять. У результаті — 25 ракет.

Для порівняння: за даними Reuters, Саудівська Аравія за перші 38 днів бойових дій використала близько 86% свого запасу PAC-3 — це приблизно 2400 ракет. Звісно, це різні війни й різні масштаби, але цифри поруч виглядають промовисто: 2400 за 38 днів проти 25, зібраних по дві-три штуки з різних країн.

Туреччина, Саудівська Аравія та Пакистан створили оборонний союз, ключовий принцип якого нагадує п'яту статтю НАТО: напад на одного — напад на всіх. При цьому Анкара нікуди з Альянсу не виходить, а Ер-Ріяд не розриває стратегічні відносини зі США. Вони просто кладуть яйця в різні кошики: Пакистан має ядерну зброю та велику армію, Туреччина — потужний ВПК, а сама Саудівська Аравія — гроші.

Логіка проста: навіть найсильніший союзник не має нескінченного запасу ракет, систем ППО чи боєприпасів. Тому безпеку треба будувати не на одному гаранті, а на кількох рівнях: НАТО, США, Європа, двосторонні угоди, спільні виробництва, довгострокові контракти на зброю. І критично важливо — власна зброя, яку не треба випрошувати з чужого складу.

Україні не потрібно обирати між НАТО та чимось іншим. Потрібно продовжувати шлях до Альянсу і паралельно будувати власну мережу союзів. Щоб наступного разу Росія, думаючи про напад, питала себе не «хто прийде захищати Україну?», а «з ким усім їй доведеться мати справу?».