Смерть Симона Петлюри: паризька драма 1926 року і тінь Москви

Того травневого дня Латинський квартал жив звичним життям: кав'ярні шуміли, студенти поспішали бруківкою. Біля книгарні Gibert на Rue Racine до Петлюри підійшов Шолом Шварцбард і, за свідченнями, сказав українською: «Пан Петлюра?» — а тоді вистрелив.

Петлюра був не просто емігрантом. Очільник уряду УНР в екзилі, символ української боротьби за державність — і водночас болісна постать для єврейської спільноти через погроми 1918–1921 років. Для Москви ж він залишався втіленням антибільшовицького спротиву, який хотіли стерти не лише з поля бою, а й з пам'яті.

Суд над Шварцбардом, що стартував 18 жовтня 1927 року, став одним із найгучніших у міжвоєнній Європі. Підсудний не заперечував убивства: він говорив, що мстив за тисячі загиблих у погромах євреїв. Паризьке журі його виправдало, але питання, чи діяв він сам, чи був виконавцем чужого задуму, залишилося відкритим.

У матеріалах справи спливають непрямі докази радянського сліду. Німецькі спецслужби попереджали французьких колег про можливу причетність радянських каналів. Згадували й ім'я Християна Раковського — радянського дипломата у Франції та колишнього керівника українського радянського уряду. Дехто з тогочасних журналістів стверджував, що рішення про ліквідацію Петлюри ухвалили саме в Москві.

Остаточного вердикту історики так і не винесли. Чи було це особистою помстою, чи ретельно спланованою операцією — досі невідомо. Але саме ця невизначеність перетворила паризьку драму на справу, що й через сто років не дає спокою дослідникам.