Санація, пацифікація, осадництво: як Польща тиснула на українців

Після Першої світової війни та розпаду імперій відновлена Друга Річ Посполита об'єднала землі з різними традиціями та етнічним складом. Для українців Галичини, Волині, Полісся та Холмщини це означало нову реальність: вони опинилися в статусі меншини у польській державі.

У 1926 році Польща ввійшла в період санації — політичного курсу, пов'язаного з Юзефом Пілсудським. Назва походить від латинського «оздоровлення», але на практиці йшлося про посилення виконавчої влади та жорсткіший контроль над суспільством. Для українців це означало лише зростання тиску державного апарату, який прагнув уніфікації.

Однією з найболючіших сторінок стала пацифікація 1930 року. Після саботажних акцій українських націоналістів польська влада провела масштабну каральну операцію в Галичині: обшуки, арешти, побиття, знищення майна. Це «втихомирення» було колективним покаранням, яке лише поглибило недовіру та радикалізувало молодь.

Окремим інструментом стало осадництво — переселення польських військових і цивільних колоністів на східні землі. Офіційно це подавали як підтримку ветеранів, але для українців це означало земельний тиск і втрату простору для життя.

Не менш болючими були освітня та церковна політики. Українську шкільну мережу обмежували, запроваджували двомовні заклади, тиснули на православну церкву, зокрема через конфіскації храмів. Попри все, українське суспільство відповідало самоорганізацією: «Просвіта», кооперативи, партії та видавництва тримали громаду разом. Це була історія не лише утиску, а й витривалості — люди будували човен під час шторму.