Гібридна війна Росії проти Європи: чому Захід досі не називає її війною

Росія вже давно веде війну проти Європи, яку та воліє ігнорувати. Хороша новина: поки що історичний імунітет дозволяє Європі жити з цим. Погана: без проактивної реакції наслідки можуть виявитися значно тяжчими.

Пояснювати останні події випадковим збігом із війною в Україні вже не виходить. 15 вересня Мін'юст США висунув обвинувачення п'ятьом учасникам мережі, яка, за версією слідства, працювала на російські спецслужби: вербувала виконавців для стеження й замовних убивств у США та Європі, готувала атаки на цивільну й військову інфраструктуру країн, що підтримують Україну. За останній тиждень російський військовий корабель випустив сигнальні ракети біля данського військового гелікоптера, винищувач НАТО збив російський безпілотник над Литвою, РФ вдарила по українському пасажирському потягу поблизу польського кордону, а Польща витягла з Балтійського моря російський військовий дрон. Висока представниця ЄС Кая Каллас зібрала ці епізоди за 48 годин в одну картину і назвала їх розрахованими спробами послабити рішучість Європи, наголосивши: це не випадковості. Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн після російської операції в аеропорту Лейпцига назвала її атакою із застосуванням матеріалів військового призначення, здійсненою російськими оперативниками на європейській території, — атакою на весь Євросоюз, яка виходить за межі однієї держави-члена. Її висновок: гібридні загрози стають дедалі менш гібридними і дедалі менше просто загрозами. Серед них — кібератаки, саботаж, підпали та вторгнення дронів.

Для Європи, яка мислить категоріями міжнародного права, прийняти те, що Росія вже воює проти неї, непросто. Статут ООН не дає визначення війни, але встановлює високі пороги реакції, а вищим суддею у питанні, чи відбувається війна, залишається Рада Безпеки — де РФ як постійний член блокує будь-які юридичні наслідки власної агресії. Женевські конвенції, навпаки, навмисно тримають поріг низьким: достатньо фактичного застосування збройної сили однією державою проти іншої. Міжнародний комітет Червоного Хреста 2014 року констатував застосування законів війни на сході України, а 2022-го — між Росією і Україною. Щодо війни РФ проти Європи МКЧХ мовчить — значною мірою тому, що росіяни ретельно стежать за тригерами міжнародного реагування. Ні НАТО, ні ЄС не називають те, що робить Росія, війною у правовому сенсі, а поняття гібридної війни не має визначення в міжнародному праві.

Не росіяни придумали гібридну війну — вони вкрали американську концепцію, як свого часу ядерну бомбу, вивернули її навиворіт і зробили інструментом шантажу й агресії. Поняття виросло з практичної проблеми американських військових кінця ХХ століття: сучасній армії доводиться воювати в суспільствах, де держава контролює не все. На початку 2000-х офіцери Корпусу морської піхоти США назвали таку реальність гібридним суспільством. Росія вирішила: щоб застосовувати дешевші за класичні інструменти гібридної війни, треба просто наблизити жертву до рівня гібридного суспільства з недієвими інститутами та розмитими кордонами. Воєнна сила — важливий інструмент, але бойові дії за задумом необов'язкові й не є основним етапом агресії. В Україні ця стратегія зазнала фіаско: спроба швидкого захоплення обернулася тривалою війною зовсім не того роду. Але РФ не відмовилася від концепції — вона лише робить гібридні інструменти проти Європи дедалі силовішими, ближчими до класичної війни.

Стратегічна концепція НАТО, ухвалена в Мадриді 2022 року, вперше визначила Росію головною і безпосередньою загрозою і зафіксувала, що гібридні операції можуть сягнути рівня збройного нападу. У Вільнюсі 2023-го союзники назвали цілями російських операцій політичні інститути, критичну інфраструктуру, суспільства, демократичні системи й економіки; у Вашингтоні 2024-го підтвердили можливість застосування статті 5 у відповідь на гібридну операцію. Та військовий інструментарій змінюється повільніше за політичне розуміння загрози: НАТО нарощує сили високої готовності та оборонне виробництво, тобто спроможності для ситуації, коли напад уже очевидний. Для інших ситуацій цілісного механізму колективної відповіді немає. ЄС переважно виявляє, координує, допомагає і застосовує санкції, тоді як поліція, контррозвідка й застосування сили залишаються компетенцією держав-членів. Головна проблема — поєднати національний і союзний рівні до того, як окремі атаки дадуть спільний ефект.

Ключове поняття тут — центр тяжіння. У гібридній війні основний кінетичний ефект може закладатися ще на етапі підготовки, коли засобів реагування просто немає. Центр тяжіння російської гібридної стратегії — синхронізація максимально негативних проявів: коли холоди й високі ціни на енергоносії збігаються з вирішальними виборами, а до них додаються маніпуляції з постачанням, скупка маргінальних партій, хвилі терактів і потоки біженців. Без такої синхронізації окремі диверсії, підпали й інформаційні операції не дають РФ кінетичного ефекту, який дорівнював би воєнній агресії. Тому Європі потрібна здатність розсинхронізувати російські дії: енергетичні проблеми мають залишатися енергетичними, політичні — політичними, юридичні — юридичними. Не допустити обставин, коли всі інструменти спрацьовують одночасно в одному місці, — найдешевший спосіб стримування Росії. У Європі природу цієї війни вже добре розуміють, але механізм відбиття агресії має бути реалізований одночасно в НАТО, ЄС і національних урядах — і поки що Європа працює над цим повільніше, ніж РФ модернізує свої інструменти.