План Б для України: чому ми досі живемо без нього

Перед лютим 2022-го багато хто з мого оточення крутив пальцем біля скроні, коли я говорила про неминучий напад Росії. Мені відповідали, що "їм нападати нелогічно", і дорікали за паніку. Зараз історія повторюється: на питання про план Б чую лише знизування плечима. Бо ж звикли, що "якось воно буде".

У мене самої плану Б немає, і це чесно зізнання. Можливо, мені легше, бо я не маю малих дітей. Але ж ми справді всі не можемо виїхати з країни чи переїхати в села, як нам радять. І я не знаю, яким має бути цей план.

Поки ми вагаємося, Європа давно діє. Фінляндія має підземні укриття для 80% населення і 280 тисяч резервістів. Данія цього року почала призивати жінок. Швеція розіслала брошури "Якщо настане криза або війна" і закликає мати запас на тиждень. Польща витрачає на оборону понад 4% ВВП і повертає військову підготовку в школи. Країни Балтії будують "стіну дронів" і лінії оборони. Німеччина починає найбільше переозброєння з часів холодної війни.

А що в нас? Формально в Україні близько 61 тисячі захисних споруд, але в Києві з понад 4,3 тисячі укриттів лише близько 500 — повноцінні бомбосховища. Нові школи проєктують із укриттями, але діти все одно вчаться дистанційно. Енергетику частково децентралізували, але до зими країна готується з величезними проблемами.

Ми не Фінляндія, яка десятиліттями будувала систему цивільної оборони. Ми отримали війну і неготовність одночасно. І попри все адаптувалися: працює банківська система, "Укрзалізниця", "Нова пошта". Але якби всі, хто ухвалює рішення, працювали лише на країну, ми мали б інший рівень захисту. А поки що кожен із нас вимушений думати про план Б. У мене його немає. А у вас?