Меморандум трьох регіонів: чому Британія не розпадеться, але зміниться

14 вересня в Кардіффі зібралися перший міністр Шотландії Джон Суїнні, перший міністр Уельсу Рін ап Іорверт і перший міністр Північної Ірландії Мішель О’Ніл. Вони підписали меморандум про право регіонів на самовизначення. Але підписували вони його не як глави урядів, а як лідери партій — Шотландської національної партії, Партії Уельсу та «Шинн Фейн». О’Ніл цю партію не очолює, тож свій підпис поставила й голова «Шинн Фейн» Мері Лу Макдональд.

Такий формат дав змогу уникнути кількох проблем одразу. Лондон офіційно не зобов’язаний реагувати на партійні ініціативи, а свої парламенти, де вистачає противників незалежності, інформувати заздалегідь не довелося. Шотландські консерватори вже розкритикували документ, заявивши, що він дестабілізує політичну та економічну ситуацію. У Північній Ірландії складніше: там уряд очолюють двоє, і вони завжди представляють протилежні табори — націоналістів та юніоністів.

Революцією тут і не пахне. Усі три партії давно відомі як послідовні борці за відокремлення від Лондона, і нічого нового для себе в меморандумі не заявили. Заклику до незалежності в тексті немає взагалі. Бо підтримка цієї ідеї в регіонах різна: у Шотландії вона широка, але не загальна, в Уельсі за відокремлення — абсолютна меншість, а в Північній Ірландії за возз’єднання з Ірландією — лише близько третини жителів, переважно католиків, тоді як майже половина проти.

Тож розпад Британії відкладається на невизначений термін. Натомість документ штовхає країну до конституційної еволюції. Сполучене Королівство офіційно складається з чотирьох регіонів, і юридично це унітарна держава: владу не розподіляють між центром і регіонами, а лише делегують їм. Принцип незворотності деволюції закріпили в законодавстві років десять тому, та джерелом влади в регіонах усе одно залишається британський парламент. А 2020 року, коли після виходу з ЄС переглядали європейські норми, повноваження регіонів урізали без референдумів і консультацій.

Саме тому меморандум закликає до спільних дій заради конституційних змін у розподілі повноважень, а програма-максимум — федералізація. Цю ідею підтримують не лише прихильники незалежності: юніоністи в Північній Ірландії теж за розширення повноважень регіону, а шотландські лейбористи кажуть, що більша рівноправність вигідна всій країні. Прем’єр Енді Бернем відомий як прихильник деволюції, тож відмовитися від переговорів уряду буде непросто. Слова про самовизначення — це радше заклик до реальної автономізації, а розмови про незалежність слугують засобом тиску.

Ще один важливий пункт — бажання бачити «майбутнє своїх народів у Європейському Союзі». Шотландія та Північна Ірландія на референдумі голосували за те, щоб залишитися в ЄС, а в Уельсі за вихід було менше голосів, ніж у середньому по Англії. Тісніші зв’язки з Євросоюзом стали об’єднавчою ідеєю. Свого часу ШНП отримала 56 із 59 шотландських місць у британському парламенті багато в чому саме за категоричну позицію проти Брекзиту. А в Північній Ірландії зростання підтримки возз’єднання з Ірландією опитування пояснюють саме прагненням відновити зв’язки з ЄС.

Наслідки будуть помітні. Сплеск нестабільності неминучий — доведеться шукати нові моделі діалогу між центром і регіонами, а проти федералізації виступають крайні праві. Водночас ширша автономія дасть регіональним урядам змогу швидше реагувати на соціально-економічні проблеми, а вимога зближення з ЄС стане для Лондона формальним приводом для відповідних кроків. Для України це теж радше плюс: стабільніший партнер і сильніший проукраїнський голос у Європі.