«Я не дивлюсь у вікно німецького автобуса»: історія маріупольця

Іноді він ловить себе на тому, що їде в німецькому автобусі й чекає на свою зупинку, уявляючи проспект Миру в Маріуполі. Замість німецьких вулиць перед очима — кафе, дитяча лікарня, алея з тополями, люди, які ховаються від спеки під кронами дерев. Він знає, що зараз проїде п'ятнадцятиповерхівки, далі буде світлофор, який завжди горить червоним. У ці хвилини він встигає подумки вийти на вулиці свого дитинства, які росіяни зруйнували снарядами.

«Я не дивлюсь у вікно німецького автобуса. Не хочу бачити сьогодення. Мрію утримати минуле. Але воно тікає від мене», — зізнається він.

Чоловік наголошує: вони з родиною не тікали за кращим життям чи комфортом. Окупанти не дали вибору, вигнали з рідних домівок, знівечили життя. Він хоче, щоб усі, хто порівнює українців з кимось, розуміли: «Ми рятуємося від горя та болю. І нам не може бути добре, коли погано та боляче нашим містам».

Він каже, що любив у Маріуполі кожен камінчик, знав кожен поворот і перехрестя. А тепер усе це розтоптали «смердючі виродки», які спалили минуле, тероризують сьогодення і погрожують майбутньому.

Попри все, чоловік готовий повернутися навіть на згарище, щойно окупанти підуть. «Коли ця погань покине Маріуполь, я повернуся назад. Тому що краще за мою країну, моє місто, моє справжнє життя не може бути нічого», — підсумовує він.