Любов до царя може закінчитися дуже швидко

Фраза Володимира Путіна про те, чим Росія займатиметься після завершення "СВО", змушує згадати долі російських царів. Історія демонструє закономірність: невдала війна або конфлікт з елітами часто ставали початком кінця для самодержця.

Петро III відмовився від результатів переможної Семирічної війни, повернув Пруссії території й відвернув від себе гвардію. Його усунули внаслідок перевороту, а згодом убили люди з найближчого оточення.

Павло I після війни з Францією змінив зовнішньополітичний курс, посварився з Британією та Австрією, почав зближення з Наполеоном і зачепив інтереси аристократії. Його задушили у власному палаці генерали та придворні.

Олександр I переміг Наполеона, але після війни дедалі більше поринув у меланхолію, релігійний містицизм і розчарування у владі. Сучасники засвідчили зміну його особистості, хоча причини смерті залишаються недоведеними.

Микола I помер під час Кримської війни, коли стало очевидно, що імперія відстає від Європи. Офіційно — від пневмонії, але сучасники писали про психологічний надлом і втрату волі до життя. Миколу II не вбило оточення, але саме генерали й чиновники під час Першої світової змусили його зректися престолу, а більшовики вже фізично знищили.

Механізм завжди схожий: війна руйнує міф про непохитність правителя; поразки загрожують інтересам еліт; оточення втрачає віру в монарха й починає шукати заміну. У персоналістській диктатурі правитель привласнює перемоги, але разом із ними — і поразки. Поки війна дає елітам гроші та безпеку, вони демонструють відданість. Щойно вона починає загрожувати їхньому майну й майбутньому — любов до царя закінчується дуже швидко. Найнебезпечнішими для самодержця стають не іноземні армії, а власні генерали, охоронці та сановники.