«Хочу бути його голосом»: історія захисника Михайла Михайлюка з Крихівців

Михайло народився 20 листопада 1987 року, навчався у Крихівецькому ліцеї, а згодом вступив до Тернопільського економічного інституту. Після навчання проходив строкову службу в Донецьку. Працював обвальником м'яса, а потім доріс до бригадира — саме на цьому підприємстві на початку 2012 року він познайомився з майбутньою дружиною Надією.

«Я побачила його. І я, ну, я не знаю, це, напевно, потрібно відчути, що це твоя людина. Це неможливо пояснити», — пригадує вона. Спочатку Михайло пообіцяв дати їй свій номер, але забув — Надія нагадала, і так усе закрутилося. Разом подружжя прожило 13 років.

У квітні 2015-го Михайла призвали на службу в АТО, до липня 2016 року він був інструктором і навчав побратимів. Потім разом із дружиною близько п'яти років їздив на заробітки до Польщі. «Чоловік дуже великий трудоголік. Він завжди старався, щоб усе було ідеально», — каже Надія. Подружжя мріяло відкрити невеликий м'ясний магазин, а у вільний час вибиралося на риболовлю. Михайло любив готувати — особливо вдавався йому борщ, а м'ясо він маринував за власними рецептами. «Я ніколи не їла смачнішого борщу, ніж у нього», — згадує дружина.

Після початку повномасштабного вторгнення Михайло ще деякий час працював цивільним, але згодом вирішив стати до лав Сил оборони. «Я все одно там буду. І кожен буде там, бо війна не закінчиться так швидко, а просто сидіти я не буду, бо я не можу», — переказує Надія його слова. У квітні 2024 року він долучився до війська, пройшов навчання в Житомирі, а далі його розподілили до 81 окремої десантно-штурмової бригади й направили на Луганщину. Про війну Михайло говорив мало, але у Дружківці вперше за 13 років спільного життя зізнався дружині, що йому страшно.

Востаннє вони спілкувалися 8 червня 2024 року — того дня він телефонував багатьом близьким. «Я ще сміялася, кажу: «Зая, що з тобою? Чому ти до всіх дзвониш?» А він каже: «Бо я так хочу»», — розповідає Надія. Згодом зв'язок зник. 3 липня вона зателефонувала у військове керівництво, і їй повідомили, що 24 червня о 07:45 з Михайлом втратили зв'язок. Наприкінці серпня 2024 року з позиції вийшов побратим, який сказав, що серед тих, хто повернувся, Михайла немає. Приблизно через пів року він зміг розповісти про останні години: вони разом залишалися на позиції, яку атакували російські військові, перед цим близько десяти днів були без їжі та води й збирали ранкову росу. Під час атаки Михайло зазнав поранення, побратим намагався допомогти, але врятувати не вдалося. «Міша дуже мужньо тримався», — переказує Надія його слова. Перед смертю він згадував дружину: «Він до останнього згадував про мене і коли помирав, то сказав побратиму, що дуже шкода, що ми не встигли народити дітей». Побратим ще деякий час залишався поруч із тілом, намагався його забрати, під час однієї зі спроб зазнав контузії, а згодом називав Михайла своїм «спасителем».

Тіло Михайла повернули під час репатріації 3 грудня 2025 року. У березні 2026-го Надії зателефонував слідчий і повідомив про перший збіг ДНК, родину попросили повторно здати зразки. Впізнати Михайла за фотографіями було неможливо, але разом із тілом залишилися особисті речі — ланцюжок із хрестиком, вервичка та записка від побратима, який на бірці написав ім'я, по батькові та прізвище Михайла, його роту, батальйон і дату смерті. Повторна експертиза з батьком показала збіг на 99,9%. У травні 2026 року родина отримала підтвердження та тіло, а 12 травня Михайла поховали на Алеї Героїв у Крихівцях.

Надія каже, що тепер хоче говорити про чоловіка та зберігати пам'ять про нього. «Я хочу бути його голосом», — говорить вона. Рідні прагнуть, аби Михайлу посмертно надали звання Героя України, і для цього ініціювали петицію до президента України.