Як хор Кошиця підкорив Карнегі-хол і зробив «Щедрик» всесвітнім хітом
У 1919 році Симон Петлюра відправив українських співаків за кордон — не з гастролями, а як культурну зброю. І це спрацювало: за п'ять років вони виступали в Карнегі-холі.
Ідея була простою, але сміливою. УНР конче потребувала міжнародної підтримки, а на Заході Україну майже не бачили окремо від Росії. Тож Симон Петлюра вирішив показати іноземцям українську культуру наживо — і вже на початку 1919 року до Європи вирушив хор під орудою Олександра Кошиця. У програмі — народні пісні в обробках Миколи Леонтовича та самого диригента.
Кошиць для цієї місії підходив ідеально. Він не лише стояв за пультом, а й роками досліджував фольклор, збирав і записував народні пісні, працював із багатьма хоровими колективами. На сцені він подавав українську музику як самобутнє явище — з власною мовою, мелодикою та історією.
У 1919–1924 роках колектив дав концерти більш ніж у 200 містах 17 країн Європи та Америки. Подекуди представники російської еміграції намагалися зірвати виступи, але це не зупинило музикантів. А найбільший успіх випав на «Щедрик» Леонтовича: 11 травня 1919 року в Празі його прем'єра так вразила слухачів, що ті раз за разом викликали хор на біс.
Далі була Америка. 1922 року українські музиканти дісталися США, де їх чекали найбільші концертні зали країни. 5 жовтня того ж року національний хор під керівництвом Кошиця вийшов на сцену знаменитого Carnegie Hall у Нью-Йорку. Для української музики це був прорив, а «Щедрик» отримав нову аудиторію за океаном — згодом він став відомий усьому світу як Carol of the Bells.
Політичного визнання УНР таки не домоглася. Зате українська культура стала для європейської та американської публіки значно помітнішою. Після встановлення радянської влади Кошиць вже не зміг повернутися додому: оселився в Північній Америці, працював з українськими хорами й далі популяризував національну музику. Помер 21 вересня 1944 року у Вінніпезі.
