«Адміністрації повернення» замість очікування: як перебудувати управління окупованими територіями
Луганська обласна військова адміністрація досі утримує 31 структуру і понад тисячу працівників, хоча область окупована повністю. Автор пропонує скоротити апарат і перетворити його на сервісний хаб для переселенців.
Коли система працює сама на себе, засідання виглядає як результат, а звіт — як виконана робота. За цим фасадом для людей не змінюється нічого. Саме така пастка, на думку автора, загрожує управлінню тимчасово окупованими територіями.
Повністю окупована область — не привід перетворювати її управління на «адміністрацію у вигнанні», яка роками чекає змін і освоює бюджети. Очільник регіону залишається керівником усієї області: Луганщина — це не лише підконтрольні раніше території, а й Луганськ, Алчевськ, Сорокине та десятки інших міст і сіл під окупацією.
На прикладі Луганської ОВА автор показує роздуту систему: 31 військова адміністрація (одна обласна, чотири районні та 26 адміністрацій громад), понад 1050 працівників без урахування комунальних підприємств. Частина з них числиться в підрозділах, чиї функції сьогодні об'єктивно неможливі — управління майном, ЖКГ, містобудування, агропром. Лише фонд оплати праці з нарахуваннями перевищує 245 млн грн на рік. Водночас в області зареєстровано понад 271 тисяча ВПО, і більшість із них отримує підтримку від громад, які їх прийняли — у Києві, Дніпрі, Львові чи Луцьку.
Вихід автор бачить у консолідації: об'єднати функції 31 адміністрації в єдиний компактний орган, скоротити штат приблизно до 400 фахівців (мінус 60%) і заощадити від 150 до 190 млн грн на рік. Ці кошти пропонують спрямувати на житлові та соціальні програми для переселенців із Луганщини.
Оцінювати оновлену структуру мають не за кількістю нарад, а за конкретними напрямами: єдиний портал «Моя Луганщина» для питань житла, компенсацій за знищене майно, працевлаштування та соцзахисту; мережа хабів із виїзними групами у містах концентрації переселенців; прораховані проєкти відбудови та фіксація збитків для майбутніх репарацій. Як приклади автор згадує проєкт «Луганськ-Сіті» та розробки ініціативи «Сталева мрія».
Окремо наголошується: ВПО — не стаття видатків, а ресурс реінтеграції. Люди, які виїхали з окупації, знають свої міста, місцевий бізнес та інфраструктуру і мають бути співавторами політики повернення. Без готових проєктів, містобудівних рішень і плану на перший день деокупації підготовка залишається імітацією. Час «адміністрацій очікування» минув — потрібні «адміністрації повернення».
