Сегодня материалы номера посвящены Дню Независимости. Каким должно быть наше государство и что мешает ему стать по-настоящему демократическим, рассказывает статья Е. Кушнарева "Кричали, кричали — и докричались" (публикуется впервые). Также мы публикуем сегодня некоторые литературные произведения. И пусть вас не удивляет то, что они — на первой полосе. Ибо они — о нашем государстве и нашей независимости, о нашей ментальности. Но это не официозные, не парадные слова. Впрочем, судите сами.
___________________________________________________
Дон АМИНАДО
Про белого бычка
Мы будем каяться пятнадцать лет
подряд.
С остервенением.
С упорным сладострастьем.
Мы разведем такой чернильный яд
И будем льстить с таким
подобострастьем
Державному Хозяину Земли,
Как говорит крылатое реченье,
Что нас самих, распластанных
в пыли,
Стошнит и даже вырвет
в заключенье....
Мы будем ненавидеть Кременчуг
За то, что в нем не собиралось вече.
Нам станет чужд и неприятен юг
За южные неправильные речи...
Потом... О Господи,
Ты только вездесущ
И волен надо всем преображеньем!
Но, чую, вновь от беловежских пущ
Пойдет начало с прежним
продолженьем.
И вкруг оси опишет новый круг
История, бездарная, как бублик.
И вновь на линии Вапнярка —
Кременчуг
Возникнет до семнадцати республик...
1920
Дон Аминадо. Под таким экзотическим псевдонимом вошел в историю русской литературы уроженец Елисаветграда, выпускник Киевского университета св. Владимира Аминад Петрович Шполянский.
В эмиграции наш земляк стал подлинным любимцем публики, обогнав по популярности даже нобелевского лауреата Ивана Бунина и кумира дореволюционной России Сашу Черного. Концентрация творческой энергии поэта была настолько высока, что иногда из-под его пера выходили пророческие строки, в чем читатель имеет возможность сам убедиться, прочитав стихотворение, где Дон Аминадо за 71 год до распада СССР угадал даже место события.
Не могу удержаться от соблазна процитировать коротенькое «Заключение» поэта, написанное сразу после окончания Второй мировой войны:
В смысле дали мировой
Власть идей непобедима.
От Дахау до Нарыма
Пересадки никакой.
Семен НАДСОН
Сколько лживых фраз,
надуто-либеральных,
Сколько пестрых партий,
мелких вожаков,
Личных обличений,
колкостей журнальных,
Маленьких торжеств
и маленьких божков!
Сколько самолюбий глубоко задето,
Сколько уст клевещет,
жалит и шипит, —
И вокруг, как прежде,
сумрак без просвета
И, как прежде, жизнь
и душит, и томит!..
А вопрос так прост:
отдайся всей душою
На служенье братьям, позабудь себя
И иди вперед, светя перед толпою,
Поднимая павших, веря и любя!..
Не гонись за шумом быстрого успеха,
Не меняй на лавр сурового креста —
И пускай тебя язвят отравой смеха
И клеймят враждой нечистые уста!..
Видно, не настала, сторона родная,
Для тебя пора, когда бойцы твои,
Мелким личным распрям
сил не отдавая,
Встанут все во имя правды и любви.
Видно, спят сердца в них, если,
вместо боя
С горем и врагами родины больной, —
Подняли они, враждуя меж собою,
Этот бесконечный, этот жалкий вой!..
Ноябрь 1881
Всего 24 года было отпущено судьбой Семену Надсону. 9 из них прожил поэт в Украине.
Именно в популярной киевской газете «Заря», редактором которой был адвокат Лев Куперник, отец знаменитой поэтессы и переводчицы Татьяны Щепкиной-Куперник, получил Семен Яковлевич вожделенное место постоянного литературного обозревателя. Именно в Киевской филармонии проходили его блистательные выступления, после которых благодарные зрители выносили своего кумира на руках. И именно здесь догнала умирающего, затравленного черносотенцами поэта весть о присуждении ему престижной Пушкинской премии.
Недостатки поэтики Надсона хорошо известны. Однако когда он умер, Антон Павлович Чехов заметил: «Надсон поэт более крупный, чем все современные поэты вместе взятые». Читатели могут убедиться в правоте чеховских слов, прочитав стихотворение, созданное поэтом в 19-летнем возрасте. Строки эти написаны 127 лет тому назад, а впечатление такое, как будто это репортаж о заседании Верховной Рады или моментальная зарисовка фрагмента очередной внеочередной избирательной кампании.
Эти стихи — предвиденье нашего сегодня.
А вот прогноз на завтра нашей современницы.
В потугах вечного движенья
Очередной приходит год,
Где из предложенных свобод —
Процесс свободного паденья.
Тряхнув остатками веселья
И жизнь поставив на «zero»,
Мы, словно дети подземелья,
В последнем поезде метро
Несемся к станции конечной,
Смешав безбожно дурь и хмель,
С надеждой хрупкой и беспечной,
Что скоро кончится тоннель.
Ворота проклятого рая
Не смогут больше обмануть,
Что бесконечная кривая
Нас довезет куда-нибудь.
Елена ГУТМАН,
сборник «Маятник»
(Киев, Изд. «Довіра», 2008)
Дещо з українознавства
I. Спеціяльно для русотяпів:
Кілька популярних лекцій з українознавства спеціяльно для тих людей, що досі ще цією справою не цікавилися, не цікавляться і не цікавитимуться...
Столиця України — Київ.
Виконує обов'язки «матері городов руських».
Батька городов руських не знайдено, але він, безперечно, десь є.
Утік своєчасно, наплодивши силу всіляких городенят.
Дядько руських городів — Чернігів, вітчизна св. Федоська Углицького, що його дуб і досі допомагає від зубного болю. Вживають того дуба так: одкусюють од дуба обапола хворим зубом і їдять того обапола до цурки.
Кумувала в Києві Біла Церква, а бабувала Полтава.
Житомир на христини книші пік, а Вінниця самогон гнала.
Головна річка на Україні — Дніпро, що зветься ще «Руской славы колыбель».
Населення на Вкраїні — малоросійські хохли.
Звуть їх солопіями. Вони всі в широких штанях.
Балакають мужицькою мовою і співають малоросійських пісень з гопаком.
Мужицька мова тепер державна, і всі її повинні знати.
Вона дуже подібна до російської. По-російському — трест і по-українському — трест.
Синдикат — і по-російському і по-українському — синдикат.
Так що різниці майже нема ніякої, і вивчитися тої мови для тих, кому я оце присвячую своє українознавство, — не тяжко.
От тільки слово процент по-українському не процент, а відсоток. Але зміст його однаковісінький.
А там біржа, золото, червінці, банкноти, стерлінґи, доляри, це однаково і по-російському і по-українському.
Отже, не бійтесь українізації.
II. Для щирих українців
А це лекції для тих, що перецікавлювалися, перецікавлюються й перецікавлюватимуться Україною.
Що є таке Україна?
Ненька-Україна — це держава від Біскайського моря і до пустелі Гобі або Шамо.
Заснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу.
Першу людину звали Остап (не Вишня, бо тоді ще прізвищ не було), а його жінку — Чорноброва Галя.
Під час всесвітньої потопи Ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, що й урятував сім пар чистеньких українців, одну вишневу кісточку, з якої і пішли на Вкраїні вишневі садки; Бровка, що дав потім цілу породу щироукраїнських Рябків, Лисків та Лапків; кілька мотків заполочі для вишивання сорочок, шматок полотна, горщик для борщу, кишку для ковбаси, булаву, клейноди й ноти до «Гиля, гиля, сірі гуси»...
Потім того вже на Україні жили єгипетські фараони, Генріх Наварський, династія Бурбонів, Римський Папа, Іван Каліта. Все це були українські гетьмани, що їх свого часу Іловайський затаїв.
Дніпро на Україні найбільша річка, йде вона від Місісіпі, через Ґольфштром у Синє море. Раніш по Дніпру плавали «Титаники», але треклятущі кацапи випили Дніпро-Славуту і він трохи ніби висох.
Але то дурниця: тую воду Дніпровую за допомогою Франції з кацапів ми видавимо.
Мова на Україні найкраща, небо найкраще, ґрунт найкращий, залізниця найкраща, народ найкультурніший.
На північ від України живуть треклятущі кацапи, що годуються виключно українцями.
На Сході поляки, дуже хороший, братній народ. А далі вже йде Европа, що чекає на українську культуру.
Оце невеличкі замітки, що їх нема в жадній історії України і які я хочу нагадати, щоб їх не забули.
Остап ВИШНЯ
«Нове — то добре забуте старе». Ця нехитра істина знову спрацьовує стовідсотково. Текст великого українського сатирика навіть не потребує розгорнутого коментаря, настільки точно відображає він сьогоднішню ситуацію, показуючи, чим саме забивають голови нашим молодим співвітчизникам сучасні фальсифікатори історії замість того, щоб виховувати справжніх патріотів своєї держави.
Литературные комментарии
и справки об авторах